СФУЛТ - Світова Федерація Українських Лікарських Товариств

Аналіз стану захисту прав та інтересів медичних працівників в Україні

І. Соціально-економічна захищеність медичних працівників

Вітчизняна система охорони здоров’я вже багато років перебуває у вкрай незадовільному стані, що викликає нарікання як з боку медичних працівників так і пацієнтів

Охорона здоров’я, як і держава в цілому, потерпає від непослідовної соціально-економічної політики. Внаслідок домінування адміністративної моделі управління в галузі практично відсутні економічні регулятори. Фінансування базується на показниках ресурсного забезпечення, а не на показниках кінцевих результатів роботи медиків. Лікувально-профілактичні заклади зорієнтовані перш за все на виконання нормативів, затверджених органами управління охороною здоров’я, та позбавлені економічних стимулів у своїй діяльності. Все це призводить до неадекватного розподілу коштів які виділяються на охорону здоров’я, що, в свою чергу, безпосередньо впливає на соціально-економічну захищеність медичних працівників.

Основні питання соціально-економічного захисту медичних працівників на сьогодні потрібно розглядати у наступних аспектах:

— економічний аспект, який віддзеркалює рівень зайнятості медичних працівників і є системою відносин щодо забезпечення робочими місцями, оплати праці та участю у розвитку економіки держави;
— соціальний аспект, що характеризується чинниками, які є визначальними при формуванні та розвитку особистості медичного працівника;
— демографічний аспект, що відображає стан захищеності медичних працівників залежно від їхнього віку, статі, сімейного стану;
— регіональний аспект, який відтворює особливості зайнятості медичних працівників залежно від природних та економічних умов, історичних традицій, форм поселення, етнічного складу населення тощо.

В процесі становлення нової національної системи охорони здоров’я в період її структурних змін при розгляді основних елементів системи соціально-економічного захисту медичних працівників необхідно враховувати конкретну мету цих змін та реальні шляхи її досягнення.

Відповідно структуру основних напрямків політики щодо соціально-економічного захисту медичних працівників необхідно будувати у наступних напрямках: 1) оплата праці в системі охорони здоров’я, 2) система регулювання зайнятості, 3) соціальне страхування медиків, 4) захист прав медичних працівників.

При фактично позитивному щорічному зростанні обсягів бюджетного фінансування галузі в системі МОЗ України (2000 рік — 4,4 млрд.грн., 2001 рік — 5,4 млрд.грн., 2002 рік — 6,5 млрд.грн., 2003 рік — 8,5 млрд.грн., 2004 рік — 9,6 млрд.грн., 2005 рік — 12,9 млрд.грн.) питома вага витрат на охорону здоров’я у видатках зведеного бюджету зменшилася з 11,6% у 2000 році до 11,3% у 2005 році. Залишається вкрай низьким і відсоток обсягу витрат на охорону здоров’я у відношенні до ВВП – 2,6% у 2000 році, 2,7% у 2001 році, 2,8% у 2002 році, 3,26% у 2003 році, 2,8% у 2004 році і 3,2% у 2005 році, в порівнянні – 6,5% в країнах Європейського регіону та 8,7% у країнах Європейського Союзу, 10% в Канаді і 14% у США.

Попри збільшення питомої ваги видатків на оплату праці медичних працівників у загальному бюджеті з 63,1% у 2000 році до 72,4% у 2005 році, зростання середньої заробітної плати в охороні здоров’я із 139 грн. в 2000 році до 519 грн. у 2005 році та зростання заробітної плати лікарів з 211 грн. в 2000 році до 778 грн. в 2005 році відсоток зарплати медиків у відношенні до середньої зарплати у промисловості зріс з 46% у 2000 році всього до 54% у 2005 році. Це свідчить про суттєве порушення державою статті 77 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, яка передбачає встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості.

Рівень заробітної плати медичних працівників продовжує залишатися одним з найнижчих у порівнянні з іншими галузями національної економіки. Держава продовжує ігнорувати необхідність врегулювання міжгалузевих диспропорцій в оплаті праці. Існуючий розмір заробітної плати медиків не забезпечує їх соціально-економічного захисту, що надзвичайно негативно відображається на функціонуванні системи охорони здоров’я в цілому. Система винагород за працю не задовольняє навіть базові (первинні) потреби медиків. Кількість медпрацівників, невдоволених рівнем власного добробуту, за різними дослідженнями, коливається в межах від 80 до 90 відсотків і щорічно має тенденцію до збільшення. Це, в свою чергу, призводить до того, що медичні працівники змушені витрачати значну частину свого часу на додатковий підробіток, часто не пов’язаний з медициною, що призводить до уповільнення професійного росту та зниження кваліфікованості медичних працівників.

Низький рівень заробітної плати негативно відбивається і на подальшому пенсійному забезпеченні медичних працівників, що значно зменшує їх соціальну захищеність. У зв’язку з цим молоді та кваліфіковані медики виїжджають на роботу за кордон, багато з них залишає медицину, переходить у фармацевтичний бізнес, що призводить до неукомплектованості закладів охорони здоров’я, зменшення їх можливостей, знижує рівень якості надання медичної допомоги та деморалізує медичний персонал. Недаремно сьогоднішня ситуація в системі охорони здоров’я України майже одноголосно характеризується і населенням, і спеціалістами, як кризова. Найнебезпечнішими елементами кризи можна вважати небажання значної частини медиків залишатися у медицині та їх безвідповідальність у виконанні своїх професійних обов’язків. Зниження престижу лікарської спеціальності в першу чергу пов’язано з низьким соціально-економічним статусом медичних працівників та складними умовами праці.

Внаслідок дії усіх цих факторів, за потурання влади та медичної адміністрації, у населення продовжує формуватися негативізм щодо ставлення держави до потреб в охороні здоров’я, що безпосередньо впливає на зниження престижу медичної професії. Майже щодня з газет, журналів та телебачення можна почути масу безпідставних звинувачень на адресу лікарів, скарги на їх некомпетентність, неуважність, халатність, корумпованість та інші малі й великі „смертні гріхи”.

Загальнозрозуміло, що будь-яка професійна діяльність містить в собі потенційний ризик нанесення шкоди внаслідок випадкової помилки. Особливо гостро це сприймається в галузі медицини оскільки помилки медиків можуть призвести не тільки до погіршення здоров’я, але й до смерті людини. Пацієнти та громадськість, гостро сприймаючи подібні ситуації, значною мірою за допомогою некомпетентних засобів масової інформації намагаються апріорі звинуватити лікаря. Свій внесок у негацію традиційного образу лікаря вносять і різноманітні сумнівні соціологічні дослідження, ставлячи на перші місця за рівнем корумпованості саме медиків, формуючи у свідомості громадян їх негативний образ. Складається враження, що ця розгнуздана дискредитація, яка починає нагадувати сумнозвісні 1937?1938 та 1952?1953 роки, носить цілеспрямований, зрежисований та продуманий характер. Водночас майже не висвітлюється тими ж ЗМІ та дослідниками жалюгідний стан лікувально-профілактичних закладів, їх оснащення, умови роботи медичного персоналу, рівень життя та оплата праці медиків. У разі збереження таких негативних тенденцій існує реальна загроза незворотної руйнації всієї існуючої системи медичної допомоги.

2006 рік проголошено в нашій державі „роком села”. Таке декларування виглядає, м’яко кажучи, популістським. Держава чомусь переконана, що випускники медичних вузів виявлять бажання і за покликом совісті в першу чергу поїдуть працювати на село. Чиновники від медицини декларують пріоритет розвитку загальної практики / сімейної медицини. В той же час не створюються належні умови для праці і побуту медичних працівників у амбулаторіях сімейної медицини. На сьогодні 219 сільських лікарень залишилися без жодного спеціаліста, а зношене обладнання відповідає рівню 20?40 річної давнини.

Влітку цього року затверджено Концепцію розвитку загальної практики / сімейної медицини, а в кінці року повинна бути затверджена відповідна державна Програма. При детальному аналізі змісту цих документів впадає у вічі повна відстороненість чиновників, які їх затвердили, від реалій життя. Доводиться констатувати, що всі напрацювання спеціалістів з сімейної медицини, міжнародний досвід, позитивний досвід українських пілотних проектів з сімейної медицини, побажання медичної громадськості у черговий раз були повністю проігноровані. Поза увагою залишилися питання соціально-економічного захисту працівників сімейної медицини, вирішення їх побутових проблем, інформаційно-правового забезпечення, кадрового забезпечення, попереднього роз’яснення медичним працівникам та населенню змін, що пропонується впроваджувати тощо. Вихолощені Концепція та Програма передбачають по суті тільки закупівлі обладнання за державні кошти. Хто і як буде на цьому обладнанні працювати державні і медичні чиновники черговий раз „забули”. Аналізуючи численні попередні та існуючі державні програми в охороні здоров’я з жалем доводиться констатувати, що майже всі вони спрямовані виключно на закупівлю ліків та обладнання, розділів де роками медичне чиновництво за допомогою „тіньових схем” розкрадає бюджетні кошти.

Цілком очевидно, що без створення в першу чергу належних виробничих і соціально-побутових умов, без запровадження нової системи оплати праці, захищеності медичних працівників ситуація в охороні здоров’я може тільки погіршуватися. У разі, якщо державою не буде вжито заходів щодо виведення сільської медицини із того жалюгідного стану, в якому вона опинилася, то найближчим часом наявні у ній негативні тенденції поширяться й на міста.

Для виходу із системної кризи в оплаті праці якомога швидше необхідно кардинально змінити саму систему оплати праці в охороні здоров’я.

У першу чергу заклади охорони здоров’я повинні бути переведені на фінансування згідно з показниками результативності лікувальної роботи, введення подушового фінансування на первинному рівні надання медичної допомоги та фінансування конкретних медичних послуг за чітко визначеними стандартами. Слід відмовитися від норм робочого навантаження та нормативного штатного розкладу, надати лікувально-профілактичним закладам можливість встановлення прямих договірних відносин з іншими закладами та підприємствами. Необхідно провести чітку диференціацію оплати праці медиків залежно від кількості, якості та складності лікування, запровадивши систему оцінки собівартості лікування, перейти на контрактну систему трудових відносин між медичним персоналом та закладами охорони здоров’я, переглянути систему атестації медичних працівників з подальшою відмовою від професійних категорій.

Про впровадження елементів ринкової економіки в охороні здоров’я свідчить поява приватного сектора, самостійної підприємницької діяльності медиків. З’являються нові категорії суб’єктів господарювання: підприємства, що створюють заклади охорони здоров’я; приватні підприємці, які здійснюють діяльність з медичної практики. З’являються і нові посади: менеджери, маркетологи, аналітики, які працюють у галузі охорони здоров’я. Незважаючи на те, що їхній відсоток поки що залишається мізерним, це призводить до змін в організації зайнятості медичних працівників.

У процесі подальших змін в охороні здоров’я виникає необхідність інституційного оформлення ринку праці медиків. Основними ознаками такого ринку праці повинні стати:

а) суспільне визнання унікальності праці медичного працівника, яке повинно бути зафіксоване в нормативно-правових актах та соціальних інституціях,
б) законодавче закріплення інституту професійного самоврядування медичних працівників,
в) заборона практики використання медиків не за їхньою спеціальністю та у діяльності, нижчій за рівень професійної підготовки працівника,
г) утвердження у правових та економічних нормах рівності працівника та роботодавця у галузі охорони здоров’я,
д) посилення з боку держави регулювання та контролю оплати праці медичних працівників, тривалості робочого дня; послаблення виконання цих функцій працедавцями,
е) забезпечення та розвиток ділових стосунків, умов постійного співробітництва між працівниками, працедавцями та управлінцями охороною здоров’я,
є) утворення соціальних інституцій, пов’язаних з формуванням та використанням трудового потенціалу галузі охорони здоров’я.

За останні 15 років в охороні здоров’я України спостерігається тенденція щорічного скорочення кількості ліжок в медичних закладах (з 671 тис. у 1991 році до 434 тис. у 2000 році і 407 тис. у 2005 році) та скорочення мережі лікарняних закладів (з 3766 в 1991 році до 3049 в 2000 році і 2636 у 2005 році), до яких, згідно з існуючим законодавством, безпосередньо прив’язана кількість ставок медичних працівників, а отже й кількість зайнятих у галузі медиків. У той же час збільшується кількість лікарів, які випускаються вищими медичними навчальними закладами.

Незважаючи на такі тенденції, рівень укомплектованості штатних посад лікарями на 2005 рік становив 80,8%, а середніми медичними працівниками — 97,6%, що не досягає навіть рівня 1997 року і є найнижчим за всі останні роки.

Загальна кількість лікарів в Україні становить близько 220 000, тобто приблизно 45 лікарів на 10 000 населення. В цей же час у світі визначають саме кількість лікарів-лікувальників, а в Україні сюди враховують організаторів охорони здоров’я, санітарно-гігієнічних лікарів, стоматологів, науковців. Підготовка лікарів та середнього медичного персоналу є в Україні прерогативою держави, яка повинна була б жорстко регламентувати цей процес і регулювати чисельність підготовлюваних спеціалістів задля задоволення потреб у них всієї мережі охорони здоров’я. Але добре відомо, що значна кількість випускників медичних вузів змушені заробляти собі на життя поза медициною. Виникає сумнів щодо спроможності держави регулювати кадрову політику галузі.

Яскравим свідченням цього є відсутність реєстру лікарів України, причому як тих, що належать до системи МОЗ, так і тих, що працюють у відомчих закладах охорони здоров’я. Тому, за європейським та світовим досвідом, доцільне делегування перелічених функцій самоврядним професійним медичним інституціям з якнайшвидшим законодавчим врегулюванням їхньої діяльності.

Останніми роками у до— та післядипломній підготовці медичних працівників почали широко впроваджуватися положення Болонської конвенції.

З одного боку, це позитивний крок, тому що наша освіта і, в підсумку, кваліфікація медичного персоналу наближається до міжнародних норм та стандартів. З іншого боку, впровадження положень згаданої декларації передбачало, перш за все, підготовку спеціалістів міжнародного рівня для забезпечення ними потреб громадян України у високоякісній медичній допомозі, значного покращення рівня здоров’я української нації. Але, не забезпечивши належних умов праці та гідного рівня її оплати для медиків за тими ж міжнародними нормами, приєднання України до Болонського процесу призведе до того, що держава, вкладаючи величезні кошти у навчання спеціалістів, почне готувати висококваліфікованих фахівців для інших країн, які не вклали в підготовку таких спеціалістів жодної копійки. По суті держава сама стимулює виїзд найкращих медичних кадрів за кордон, сприяючи відпливу українського інтелекту в інші країни, власноруч сприяючи демографічній кризі, що у кінцевому підсумку створює загрозу національній безпеці.

Викликає занепокоєння тенденція до зниження співвідношення чисельності лікарів до чисельності середнього медичного персоналу.

Так у 2000 році цей коефіцієнт складав 1:2,39, а в 2005 році зменшився до 1:2,23. І це при тому, що іще у Постанові Кабінету Міністрів України від 14.01.2002р. за №14 „Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми „Здоров’я нації” на 2002?2011 роки” прямо вказано на необхідність реорганізації системи планування та розподілу кадрового потенціалу та основі оптимального співвідношення „лікар – медичний працівник середньої ланки” в бік збільшення кількості середнього медичного персоналу. У європейських країнах на кожного хірургічного хворого припадає одна медична сестра, а в тяжких випадках – дві. Не потрібно доводити, що від кваліфікації та старанності медичних сестер значною мірою залежить процес одужання пацієнтів. У багатьох країнах запроваджені медсестринські клініки, де саме середній ланці передано значну кількість повноважень лікарів разом із значно вищою оплати праці, запроваджується і вища освіта для медичних сестер.

В Україні за декілька останніх років з’явилася велика кількість рекрутинґових фірм, які вивозять за кордон на роботу значну кількість медичних сестер і поки що трохи менше — лікарів. В мережі Інтернет також можна віднайти величезну кількість оголошень щодо працевлаштування медсестер за кордоном. Якщо наша держава не відреагує вчасно на світові тенденції у кадровій політиці та політиці оплати праці щодо медсестринства, ми маємо шанс скоро залишитися без середньої медичної ланки.

Спостерігається диспропорція у забезпеченості медичним персоналом між містом і селом, між великими і малими містами, між різними регіонами держави та між окремими медичними спеціальностями, що не забезпечує рівності доступу населення до медичних послуг.

Розв’язанню цих питань сприятиме розробка механізмів перепідготовки, перерозподілу, впровадження системи стимулів підвищення кваліфікації та передача деяких функцій лікарів середньому медичному персоналу. Питання оптимального рівня співвідношення між лікарями та середнім медперсоналом, що безпосередньо впливає на якість медичної допомоги, досі не вирішені ані нормативно, ані методично. Існуюча в Україні методологія обліку медичних спеціалістів не передбачає такого поняття як „практикуючий лікар”, що є однією з головних умов правильності визначення оптимальних рівнів співвідношення між лікарями та середнім медперсоналом. Головним гальмом оптимізації кадрової політики в галузі охорони здоров’я є дія наказу МОЗ України №33 від 23.02.2000 року „Про штатні нормативи та типові штати охорони здоров’я”. Для виходу із цієї ситуації необхідний поступовий перехід від штатних розкладів до формування кадрової політики на місцях з урахуванням можливостей місцевих бюджетів та прямий вплив на формування кадрової політики професійних самоврядних медичних інституцій.

У державі не забезпечено рівноправність медичних закладів різних форм власності. Внаслідок цього, існує ціла низка обмежень щодо фактичної рівноправності медиків, які працюють у приватних закладах охорони здоров’я, з одного боку, та державних і комунальних, з іншого.

Відсутній структурований пакет соціального-економічного захисту медичних працівників, особливо тих, які лікують хворих на соціально небезпечні хвороби.

Медичні працівники багатьох спеціальностей, особливо хірурги, постійно піддаються ризику захворіти на ВІЛ/СНІД, туберкульоз, сифіліс, вірусні гепатити чи інші інфекційні захворювання. Відсутнє законодавче регулювання щодо працевлаштування медичного персоналу, зараженого ВІЛ та іншими небезпечними інфекціями, що передаються через кров.

Належного соціально-економічного захисту потребують і лікарі швидкої та невідкладної допомоги, які відчувають негативні впливи на психологічний стан через участь у соціальних конфліктах та дорожньо-транспортних пригодах. Загальновідомою є рівень професійної шкідливості роботи анестезіологів-реаніматологів та психіатрів.

Виявити достатньо об’єктивну оцінку діяльності медичних установ, проблеми які турбують медичний персонал, для розробки найбільш обґрунтованих та суттєвих пропозицій щодо покращення їх діяльності, удосконалення розвитку і управління охороною здоров’я, шляхів вирішення проблем медиків могло б відіграти широке впровадження у практику анонімного анкетування медиків. Це насамперед стосувалося б умов праці, стану фінансування, матеріально-технічного забезпечення та укомплектованості штатів, в т.ч. і середнім медичним персоналом, рівня задоволеності своєю працею та рівнем її оплати тощо.

Усе вищенаведене ставить питання про необхідність якнайшвидшої підготовки та прийняття структурованого пакету соціально-економічного захисту медичних працівників, особливо тих, що надають допомогу, пов’язану з особливою небезпекою для здоров’я медичного працівника або здійснювану у шкідливих умовах.

В Україні продовжує спостерігатися чітка тенденція до збільшення кількості працюючих лікарів пенсійного віку. Їх кількість зросла з 19,5% у 2002 році до 21,2% у 2005 році. а серед середніх медичних працівників кількість працюючих пенсіонерів у 2005 році становила близько 12%.

Ці тенденції разом із недоукомплектованістю лікарями штатних посад у 19,2%, стрімким зменшенням кількості бажаючих навчатися у вищих медичних навчальних закладах та великим відсотком випускників цих закладів, які в подальшому не працюють в галузі охорони здоров’я, створюють передумови до „кадрового краху” у галузі охорони здоров’я, що неминуче призведе до реальної загрози національній безпеці України. У Концепції національної безпеки України прямо зазначено, що однією з можливих загроз національній безпеці України є зниження рівня здоров’я населення та незадовільний стан системи його охорони.

Таким чином, вирішення питань соціально-економічного захисту медичних працівників залишається однією з найважливіших проблем галузі охорони здоров’я.

ІІ. Правове регулювання відносин у сфері охороні здоров’я

На сьогодні відносини у сфері охорони здоров’я регулюються цілою низкою законів та підзаконних актів, головними з яких є Конституція України та Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”.

Варто зупинитись на основних типах відносин, особливо тих, що стосуються діяльності медичних працівників, вказавши основні закони та підзаконні акти, що їх регулюють.

1. Відносини, що виникають з приводу державного регулювання здійснення медичної практики

Питання здійснення господарської діяльності з медичної практики, її ліцензування та атестації медичних працівників регулюються Господарським кодексом України, Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців”, Законом України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, Постановою КМУ „Про затвердження переліку органів ліцензування”, Постановою КМУ „Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу”, Постановою КМУ „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності”, Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров’я України „Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики” №38/63 від 16.11.01р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.03.01р. за №189/5380, Наказом Міністерства охорони здоров’я України №359 від 19.12.97р. „Про подальше удосконалення атестації лікарів”, зареєстрованим Міністерством юстиції України 14.01.98 за №14/2454 (із змінами та доповненнями), та переліком вищих навчальних закладів першого — четвертого рівнів акредитації, що затверджується Міністерством охорони здоров’я України.

2. Трудові відносини

Працевлаштування регулюється Кодексом законів про працю України, Законом України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, Законом України „Про колективні договори і угоди”; сумісництво – Постановою КМУ „Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій” та „Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій”, затвердженим наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції і Міністерства фінансів №43 від 28.06.93р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.06.93р. за №76.

Умови праці визначаються згідно з Законом України „Про охорону праці”, Наказом Міністерства праці і Міністерства охорони здоров’я України „Про єдину державну систему показників обліку умов і безпеки праці” тощо.

Оплату праці регулює Кодекс законів про працю України, Наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України від 05.10.05р. №308/519 „Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення” та Наказу Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України №75/122 від 15.03.06р. в якому охарактеризовані тарифні розряди по оплаті праці, а також Закон України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Відпустки регулюються Законом України „Про відпустки”, з пізнішими змінами та доповненнями до нього, Законом України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, Законом України „Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, Наказом Міністерства праці і Міністерства охорони здоров’я України „Про єдину державну систему показників обліку умов і безпеки праці”.

Дисциплінарні стягнення, зокрема їх види, а також умови та порядок притягнення осіб до дисциплінарної відповідальності, передбачені Кодексом законів про працю України, колективними договорами та затвердженими в кожному закладі охорони здоров’я Правилами внутрішнього трудового розпорядку.

3. Відносини, що виникають у зв’язку з наданням медичної допомоги пацієнтам

Питання, що виникають у зв’язку з наданням медичної допомоги пацієнтам, насамперед регулюються Цивільним кодексом України, Законом України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” та Законом України „Про захист прав споживачів”.

Крім того, чинне законодавство України містить близько десятка законів, які регулюють надання окремих видів медичної допомоги (наприклад, Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб”, Закон України „Про психіатричну допомогу” тощо). Регламентуючи порядок надання медичної допомоги, в тому числі окремих її видів, вказані закони визначають і права та обов’язки медичних працівників.

Правовий статус медичних працівників, основними складовими якого є їхні права та обов’язки, може вважатися визначальним для оцінки рівня законодавчої захищеності медичних працівників. Ці питання будуть проаналізовані нижче.

ІІІ. Стан правової захищеності медичних працівників

Чинне законодавство надає медичним працівникам чимало прав. Проте більшість норм, які передбачають ці права, залишаються суто декларативними, до них не розроблені відповідні підзаконні акти, а ті, що є, часто суперечать один одному, законодавство недостатньо враховує вимоги сьогодення.

Яскравим прикладом такого стану речей є стаття 77 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” з назвою „Професійні права та пільги медичних і фармацевтичних працівників”, якою, серед інших, задекларовано право на належні умови професійної діяльності, підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років, вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків, соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, встановлення у державних закладах охорони здоров’я середніх ставок і посадових окладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості, пільгові умови пенсійного забезпечення, пільгове надання житла та забезпечення телефоном тощо.

Утім, більшість із задекларованих прав ігноруються та не виконуються державою вже протягом чотирнадцяти років.

Загальнозрозуміло, що правова захищеність медичних працівників залежить, як від наявності відповідних нормативно-правових актів, від правової освіти медиків (поінформованості про законодавство та особливості його застосування), так і від знання медиками прав та обов’язків – як своїх, так і пацієнтів.

Чинне законодавство передбачає цілу низку прав та обов’язків вже з моменту звернення пацієнта по медичну допомогу. Норми правового регулювання взаємин між лікарем та пацієнтом знаходяться у таких законодавчих актах як: Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” (далі — Основи), Законі України „Про захист прав споживачів”, Цивільному кодексі України (далі — ЦК), Кримінальному кодексі України (далі – КК), Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кодексі законів про працю України (далі — КЗпП) тощо. Знання та вміле використання цих норм, незважаючи на їх недосконалість, дозволяє досягти порозуміння між лікарем та пацієнтом і як наслідок може покращити результати лікування.

При виборі пацієнтом лікуючого лікаря необхідно мати на увазі, що ст. 34 Основ та ст. 284 ЦК надає пацієнтові право безпосередньо обирати лікуючого лікаря, лікуючий лікар може призначатися керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозділу, а у випадку невдоволення пацієнта він має право вимагати заміни лікаря. В той же час у випадку невиконання пацієнтом медичних рекомендацій лікаря або правил внутрішнього розпорядку лікувального закладу лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

Правові питання надання пацієнтові медичної допомоги окреслені наступними статтями. Відповідно до ст. 284 ЦК надання будь-якої медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою. Ст. 40 Основ визначає, що медичне втручання – це застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини. Водночас у ст. 43 Основ та ст. 284 ЦК говориться, що у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю хворого медична допомога надається без згоди. До умов правомірності неузгодженого з пацієнтом медичного втручання належать: можлива шкода від медичного втручання є меншою ніж та, що очікується у разі відмови від медичного втручання; відсутній невиправданий ризик; методи, що застосовуються при медичному втручанні, є дозволеними та/або науково обґрунтованими.

Пацієнт, який усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Відповідно до ст. 43 Основ, якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. При подальшій відмові від лікування лікар має право взяти від пацієнта письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Щодо надання пацієнтові медичної інформації, необхідно в першу чергу керуватися ст. 39 Основ та ст. 285 ЦК, згідно з якими лікар зобов’язаний пояснити повнолітньому пацієнтові (його батькам, опікунам) у доступній формі достовірну та повну інформацію про стан його здоров’я, пропоновані дослідження та лікувальні заходи, їх мету, ризики, побічні ефекти, вартість послуг, якщо вони надаються платно тощо. Важливо надати пацієнтові рекомендації, яких слід дотримуватися і після закінчення лікування. По-друге, лікареві важливо не тільки поінформувати пацієнта, а й задокументувати цей факт. Наприклад, пацієнт може підтвердити своє ознайомлення з умовами медичного втручання, поставивши свій підпис під відповідним записом в історії хвороби. Ст. 43 Основ передбачає умовою правомірності медичного втручання наявність згоди об’єктивно інформованого пацієнта, або інформованої згоди. Йому може бути запропоновано підписати спеціальний документ під назвою „інформована згода”. Лікарі часто зневажають таке документування через надмірну кількість паперів, яку їм доводиться заповнювати, а даремно — це один із найважливіших методів захисту. Основні питання стосунків між лікувальним закладом і пацієнтом можуть бути зафіксовані і в договорі з чітким визначенням прав та обов’язків сторін. У медичних закладах, особливо приватних, укладання подібних договорів набуває дедалі більшого значення.

Підписання таких договорів стає необхідним тоді, коли сторонам потрібно зафіксувати ймовірний результат медичної послуги (скажімо, прогнозований результат лазерної корекції зору), коли застосовуються нові методи діагностики чи лікування або коли оплата здійснюється частинами. Натомість у договорі не можна вказувати гірші умови для пацієнта, аніж це передбачено законом. Якщо, наприклад, у договорі вказати, що пацієнт має право висловлювати претензії щодо шкоди, яку спричинили його здоров’ю, лише протягом року (а це суперечить законодавству, в якому висунення подібних вимог не обмежене строком позовної давності), то навіть коли пацієнт підпише договір цілком добровільно, така умова може бути визнана недійсною. Більше того, згідно із Законом „Про захист прав споживачів”, це може призвести до додаткового відшкодування. Тому при укладанні угод дуже важливою є виваженість та знання, які може забезпечити медичному закладу кваліфікований юрист. Ще одна поширена помилка — багато лікарів та клінік вважають підписаний із пацієнтом договір гарантом від усіх проблем. Однак, якщо ускладнення в здоров’ї виникнуть з вини лікаря і це буде доведено у суді, договір втрачає чинність і доведеться нести відповідальність. Виходом для убезпечення лікувального закладу і лікарів від позовів пацієнтів може стати страхування професійної відповідальності.

Пацієнт також має право на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я. Водночас якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або ж зашкодити процесові лікування, то медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я та обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Також, відповідно до ст. 286 ЦК, пацієнт має право на таємницю інформації про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Медичний працівник та інші особи зобов’язані утримуватися від поширення такої інформації, тому що зазначені відомості, відповідно до ст. 40 Основ та Рішення Конституційного Суду України №5?зп від 30 жовтня 1997 року, становлять лікарську таємницю. Згідно ст. 145 КК за незаконне розголошення лікарської таємниці передбачена кримінальна відповідальність.

Дуже важливим є право лікаря отримувати від пацієнта повну інформацію, необхідну для лікування. Пацієнт повинен повідомити про хвороби в минулому, хвороби родичів, свої скарги, алергійні реакції тощо. Отримати подібну інформацію – обов’язок лікаря, що водночас є і його правом. Якщо пацієнт щось приховав, а справа розглядатиметься судом, це буде аргументом на користь лікаря.

Якщо медичні послуги, які надавалися, були платними, лікувальний заклад або лікар — приватний підприємець, мають право вимагати від пацієнта їх оплати. Ці права окреслено в законодавстві про охорону здоров’я та законодавстві про захист прав споживачів, згідно з якими у багатьох відношеннях медичні послуги прирівнюються до послуг побутової сфери.

Заслуговує на увагу і можливість покращення правового захисту медичних працівників через затвердження стандартів та протоколів надання медичної допомоги населенню, згідно з якими визначатимуться обсяги та методи лікування того чи іншого захворювання, і, відповідно, обов’язки та відповідальність медичних працівників. Відповідно до ст. 44 Основ, лікарі зобов’язані у медичній практиці застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров’я України. Керуючись ст. 15 Основ, ст. 10, ст. 11 Закону України „Про стандартизацію” на сьогодні МОЗ України розроблено та затверджено наказами державні соціальні стандарти надання медичної допомоги з 32 спеціальностей для дорослих та з 27 спеціальностей для дітей. Також розроблено та затверджено наказами МОЗ України протоколи надання медичної допомоги населенню з 10 спеціальностей для дорослих та з 21 спеціальності для дітей, якими можуть користуватися лікарі. Необхідно звернути також увагу на необхідність перегляду існуючих та розробки нових стандартів та протоколів надання медичної допомоги на основі доказової медицини.

На жаль, доводиться констатувати, що затверджені стандарти та протоколи носять скоріше декларативний та бажаний характер через відсутність механізмів фінансового забезпечення їх реалізації. Ці стандарти (нормативи), хоч і не мають обов’язкового характеру, підтверджують офіційне визнання методу діагностики чи лікування та рекомендують його до застосування у медичній практиці. Відсутня система загальнообов’язкового державного медичного страхування, яка дала б змогу перерозподілити кошти для забезпечення обов’язковості виконання утверджених стандартів та протоколів.

Водночас необхідне розуміння, що результати медичної допомоги чи стан здоров’я залежить не тільки від медичних, а й від біологічних, генетичних, екологічних, соціальних, економічних чинників тощо. Тому неефективність медичної допомоги не завжди свідчить, що вона була надана неякісно. Якість можливо визначити тільки провівши експертну оцінку всього процесу її надання, маючи для цього відповідні критерії.

Важливим є також існування в медичній практиці такого поняття, як „лікарська помилка”. Цей термін не відноситься до юридичних понять. „Большая медицинская энциклопедия” дає таке визначення цього поняття „Лікарська помилка – це помилки лікаря при виконанні ним свої професійних обов’язків, що є наслідком неусвідомленої омани і не містять складу злочину чи ознак адміністративного правопорушення. На відміну від адміністративного правопорушення і від лікарського злочину, лікарська помилка не може бути передбаченою та попередженою лікарем, вона не є результатом халатного відношення лікаря до своїх обов’язків, невігластва чи зловмисної дії. Тому за лікарські помилки, незалежно від їх наслідків, лікар не може нести ні дисциплінарну, ні кримінальну відповідальність. Лікарські помилки можуть бути тактичними та технічними і виникати на різних етапах надання медичної допомоги.”

IV. Юридична відповідальність медичних працівників

Щодо юридичної відповідальності, яку несуть медичні працівники за діяння, вчинені у зв’язку зі своєю професійною діяльністю, то вона поділяється на: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та цивільно-правову.

Найсуворішим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність. Кримінальний кодекс України містить близько двох десятків статей, за якими може наставати кримінальна відповідальність медичних працівників, а саме:

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Стаття 134. Незаконне проведення аборту.

Стаття 137. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей.

Стаття 138. Незаконна лікувальна діяльність.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого. Необхідно відзначити, що суб’єктами кримінальної відповідальності за незаконну лікувальну діяльність можуть бути не тільки особи, які не мають медичної освіти, а й медичні працівники, що не відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам щодо видів медичної практики, якими вони займаються (наприклад, у випадку, коли лікар-терапевт, який не має спеціалізації за лікарською спеціальністю „ендокринологія”, займається медичною практикою з ендокринології).

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.

Стаття 141. Порушення прав пацієнта. Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки.

Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною.

Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.

Стаття 144. Насильницьке донорство.

Стаття 145. Незаконне розголошення лікарської таємниці.

Стаття 151. Незаконна госпіталізація в психіатричний заклад.

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу.

Стаття 319. Незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин.

Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації.

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень.

Стаття 368. Одержання хабара.

Для розуміння настання відповідальності важливо усвідомлювати хто ж з медичних працівників належить до службових осіб. Службовими особами згідно статті 364 Кримінального кодексу України є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. Постановою Пленуму Верховного Суду України №5 від 26.04.02р. визначено складові частини поняття службової особи. Згідно з ними звичайний лікар не є службовою особою, відповідно він не підпадає під дію Кримінального кодексу України щодо хабарництва.

Діяння, які тягнуть за собою адміністративну відповідальність, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення України.

Дисциплінарна відповідальність настає згідно з Кодексом законів про працю України.

Через збільшення позовів про відшкодування майнової та моральної шкоди, спричиненої наданням медичної допомоги або медичних послуг неналежної якості доцільно розглянути цивільно-правову відповідальність лікувального закладу. Підставою для задоволення таких позовів судом є наявність у діяннях винної особи — медичного працівника, який перебуває з лікувальним закладом у трудових правовідносинах, — складу цивільного правопорушення.

Ці підстави визначаються наступними статтями Цивільного кодексу України:

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду.

Стаття 1168. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи.

Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою.

Стаття 1195. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.

Стаття 1202. Порядок відшкодування шкоди.

Стаття 1203. Збільшення розміру відшкодування шкоди на вимогу потерпілого у разі зміни стану його працездатності.

Якщо під час виконання своїх службових обов’язків медичний працівник завдав пацієнтові шкоди, то, таку шкоду, відповідно до вищевказаної ст. 1172 ЦК, відшкодовує лікувальний заклад, у якому працює працівник.

Водночас, згідно зі ст. 1191 ЦК, лікувальний заклад після відшкодування шкоди, завданої медичним працівником, який перебуває у трудових відносинах з лікувальним закладом, має право зворотної вимоги до такого медичного працівника у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

З наведеного вище слідує, що чинне законодавство України передбачає достатньо сувору відповідальність за протиправні дії, вчинені лікувальними закладами та медичними працівниками під час здійснення ними своєї діяльності.

Доводиться констатувати, що на сьогодні найбільша проблема полягає не в самому законодавстві, а у відсутності достатньої практики його застосування. Адже більшість лікувальних закладів, лікарів і пацієнтів не мають досвіду судового захисту своїх прав. Тому перевагу при врегулюванні усіх спорів та суперечок поки необхідно віддавати мирному шляху їх вирішення, через проведення переговорів.

V. Професійна відповідальність та професійні ризики

Практично у зародковому стані в Україні перебуває широко розповсюджене в країнах Європи та Америки страхування професійної відповідальності та професійного ризику лікаря. Маючи можливість суттєвого впливу на одужання пацієнта, виконуючи численні соціальні функції, лікар залишається вкрай незахищеним стосовно професійних ризиків.

Згідно з ЦК, медичний працівник несе цивільну відповідальність не за лікарські помилки, а саме за шкоду (матеріальну та моральну), заподіяну пацієнтові внаслідок лікарської помилки. ЦК передбачено відшкодування завданої шкоди у повному обсязі, як за дійсну шкоду, так і за втрачену вигоду.

Відповідно до норм глави 67 ЦК, ризик виникнення випадків, коли може виникнути необхідність відшкодування заподіяної шкоди, може бути застрахованим. Під страхування професійної відповідальності медичних працівників підпадає завдавання фактичної прямої шкоди життю та здоров’ю пацієнта (смерть, інвалідність, тимчасова непрацездатність) внаслідок ненавмисних, випадкових, непередбачених, імовірних дій. У такому разі виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхового відшкодування.

За досвідом провідних країн світу, цивілізоване вирішення проблеми щодо заподіяння шкоди пацієнту внаслідок ненавмисних дій лікаря (лікарської помилки) вирішується шляхом страхування професійної відповідальності медичних працівників, що відповідає як їхнім інтересам, так і інтересам пацієнтів.

Оскільки в Україні подібний вид страхування не є обов’язковим, то для страхування професійної відповідальності медичний працівник може звернутися до страхової організації і заключити договір добровільного страхування відповідальності за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю пацієнтів, під час здійснення ним медичної практики. Після укладання такого договору страхова організація бере на себе також юридичне супроводження застрахованого у разі настання страхового випадку.

За законодавством, експертні висновки щодо оцінки діяльності лікаря надає судово-медична експертиза. В Україні комісії для проведення судово-медичних експертиз підпорядковані МОЗ України, МОЗ АР Крим, обласним та міським управлінням охорони здоров’я. До їх складу входять головні спеціалісти відповідного органу охорони здоров’я. Опираючись на міжнародний досвід, задля збільшення об’єктивності при проведенні експертизи, доцільним було б юридично закріпити право самоврядної організації лікарів та вузькофахових медичних громадських об’єднань проводити незалежну медичну експертизу, надавати відповідні експертні висновки та брати участь експертам цих організацій в судових розглядах справ щодо оцінки медичної діяльності.

Отже, цивілізоване вирішення питання щодо соціального, економічного та правового захисту професійної діяльності медичних працівників можливе в значній мірі і шляхом широкого впровадження страхування професійної відповідальності з провідною роллю у цьому самоврядної організації лікарів із залученням вузькофахових медичних громадських об’єднань.

VІ. Стан розвитку медичного права в Україні

Суттєвим для розуміння та утвердження прав медичних працівників є становлення в Україні медичного права як комплексного інституту права.

„Серцевиною” медичного права повинен стати Медичний кодекс України.

Необхідність у його розробці та прийнятті зумовлена наступними чинниками: нечіткою державною політикою у сфері охорони здоров’я; недосконалістю законодавства у сфері охорони здоров’я, зокрема наявністю численних прогалин і суперечностей; відсутністю науково обґрунтованої стратегії законотворчої діяльності у сфері охорони здоров’я; низькою законотворчою активністю суб’єктів законодавчої ініціативи; складним проходженням законопроектів про охорону здоров’я у Верховній Раді України; недостатньою консолідацією зусиль представників правової і медичної науки та практики тощо.

Враховуючи необхідність побудови в Україні нової національної системи охорони здоров’я, при розробці Медичного кодексу України доцільним було б врахування перш за все міжнародно-правових актів та позитивного досвіду правового регулювання в охороні здоров’я за кордоном.

Крім реформування законодавства, необхідне вдосконалення правозастосовної практики, підвищення рівня надання правової допомоги медичним працівникам, навчання студентів юридичних та медичних вищих навчальних закладів, а також підвищення кваліфікації юристів та медиків з питань медичного права.

Про актуальність проблеми інформаційно-правового забезпечення, особливо для керівників лікувальних закладів і установ, свідчить те, що при опитуванні, проведеному Українським інститутом громадського здоров’я, близько 78% з них постійно відчувають потребу у правових знаннях. Вони виявили зацікавленість у регулярному проведенні конференцій, семінарів та курсів з проблем правового регулювання, в оперативному отриманні правових консультацій, введенні обов’язкової посади юриста у всіх закладах охорони здоров’я, створенні в мережі Інтернет спеціалізованої правової інформаційно-довідкової системи чи веб-сайту з централізованою системою правових консультацій та можливістю обміну інформацією між користувачами тощо.

Необхідно забезпечити регулярне видання та наявність у бібліотеках медичних закладів збірників нормативно-правових актів, в тому числі міжнародних документів. Ґрунтовним та, на жаль, єдиним об’ємним виданням, яке містить міжнародно-правові акти у сфері медичних відносин, можна вважати книгу „Права человека и профессиональная ответственность врача в документах международных организаций” видану в Києві у 1999 році.

Укладання спеціалізованої медичної бази даних з механізмом її регулярного оновлення могло б вирішити питання медико-правового забезпечення користувачів, у яких обмежений доступ до Інтернет. В джерелах інформації необхідно було би приділити достатню увагу тлумаченням правових норм, офіційним роз’ясненням, коментарям спеціалістів, аналітичним матеріалам, можливості проведення громадських обговорень проектів нових медико-правових норм, недоліків чинного законодавства, пропозицій щодо змін до нього.

Велике значення має не тільки медично-правова просвіта практикуючих лікарів та середніх медичних працівників, а й до— та післядипломна освіта.

За даними автора, вперше в Україні спеціальний курс з медичного права відкрито у 2004 році в Академії адвокатури України. Він читається для студентів 5?го курсу, що навчаються за спеціальністю „правознавство”. У 2006 році в Академії адвокатури також було розпочате викладання спецкурсу для маґістрів „Правові та етичні проблеми здійснення біомедичної діяльності”. Академія проводить регулярні Інтернет-конференції з відповідних питань.

З 2004 року на базі Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика та Міжнародного Соломонового університету лікарі отримали змогу отримати другу вищу освіту за спеціальністю „правознавство” зі спеціалізацією „медичне право”. Перший набір слухачів склав всього 15 осіб. Програма навчання розрахована на три навчальні роки. Водночас достатньої кількості спеціальних навчально-методичних програм, навчальної літератури, зорієнтованої на спеціалізацію „медичне право”, поки обмаль.

Лабораторією практичного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка спільно з кафедрою організації та управління охороною здоров’я Львівського державного медичного університету імені Данила Галицького розроблено програму курсу “Медичне право”. Вона розрахована на слухачів факультетів післядипломної освіти вищих медичних навчальних закладів і закладів післядипломної освіти МОЗ України. 7 червня 2004 року її схвалили на засіданні Науково-методичної комісії з медицини Міністерства освіти і науки України як першу в нашій державі стандартизовану для інших навчальних медичних закладів України програму з курсу медичного права.

Із 2006 року лекції навчального курсу з медичного права мають можливість слухати студенти Національного університету „Києво-Могилянська академія”.

На сьогодні в Україні існує біля десяти юридичних фірм, які задекларували у своїй діяльності надання послуг з медичного права.

В середині 2006 року провідними українськими правознавцями та медиками засновано Всеукраїнську громадську організацію „Українська медико-правова асоціація”. Основною метою діяльності Асоціації є об’єднання юристів, медичних працівників, фахівців у суміжних галузях та інших осіб, діяльність яких є дотичною до юриспруденції та охорони здоров’я, сприяння вирішенню проблем у цих галузях, розвиток медичного права в Україні, сприяння реалізації членами Асоціації й іншими громадянами своїх прав і законних інтересів, пов’язаних із отриманням і наданням кваліфікованої юридичної допомоги у сфері медичного права та отриманням і наданням кваліфікованої медичної допомоги. Серед завдань Асоціації слід відзначити такі як сприяння дослідженням у сфері медичного права, правовій освіті медичних працівників, захисту прав та законних інтересів медичних працівників тощо.

VІІ. Діяльність медичних громадських об’єднань

Слід також звернути увагу на діяльність медичних громадських об’єднань, з яких усі задекларували у своїх документах захист прав та інтересів медичних працівників.

Першою в незалежній Україні та єдиною на сьогодні загальнолікарською громадською організацією, яке має свої діючі осередки в усіх регіонах України, залишається відновлене ще у 1990 року Всеукраїнське лікарське товариство. Важливим чинником для існування та активної діяльності протягом 16 років цієї організації можна вважати утворення її „знизу”, звичайними лікарями, стурбованими своїм становищем в системі охорони здоров’я, а не „згори” високими чиновниками від охорони здоров’я. Завдяки цьому організація практично позбавлена тиску на неї з боку адміністративно-командної системи управління охороною здоров’я. Регулярно проводяться загальноукраїнські форуми лікарів, приймаються на них резолюції та звернення до усіх владних структур щодо реформування існуючої системи охорони здоров’я та захисту прав лікарів. Рішення Всеукраїнського лікарського товариства продовжують ігноруватися вищими інституціями держави та охорони здоров’я. У 2005 році Всеукраїнське лікарське товариство опублікувало та провело на своєму VIII з’їзді широке всестороннє обговорення „Етичного кодексу українського лікаря” рекомендувавши подальше ознайомлення з ним усіх лікарів України та прийняття його самоврядною професійною лікарською організацією.

Неодноразові спроби створення громадських лікарських організацій „згори” високими чиновниками від охорони здоров’я на догоду політичним, адміністративно обумовленим цілям, постійно зазнає повного фіаско. Так, утворений в 1998 році керівництвом МОЗ, АМН, та Адміністрації Президента „Пульс України”, декларуючи необхідність реформування існуючої системи охорони здоров’я та захист прав медичних працівників, закінчив свою діяльність одразу після виборів 1999 року, так і не розпочавши на ділі реалізовувати свої наміри.

Створена МОЗ України Федерація українських науково-медичних асоціацій спромоглася провести тільки один з’їзд медичних працівників і те виключно завдяки допомозі міністерства. Після цього спостерігається 8?ми річний період її бездіяльності, хоча МОЗ продовжує вважати контрольовану Федерацію „справжньою громадськістю”, періодично з нею радячись з різних громадських питань. Очолює Федерацію один із директорів інститутів АМН України та за сумісництвом Головний спеціаліст МОЗ України зі своєї спеціальності. Про повну контрольованість цієї Федерації не тільки з боку МОЗ України, а й з боку АМН України свідчать намагання керівників АМН вплинути, всупереч Закону України „Про об’єднання громадян”, на непідконтрольні їм медичні громадські об’єднання, щодо обов’язкового вступу до зазначеної Федерації, без цього не погоджуючи їх право на проведення медичних з’їздів, конференцій, інших заходів.

Знівельована роль фахових медичних об’єднань у професійній підготовці та підвищенні кваліфікації лікарів. На сьогодні роль цих організацій зводиться виключно до наукової діяльності. Як свідчить досвід високорозвинених демократичних країн, головні функції щодо атестації та кваліфікації виконуються самоврядною лікарською організацією за найактивнішої участі саме вузькофахових медичних об’єднань.

В Україні подібні організації діють виключно в межах законодавства про громадські організації і будь-які їх намагання втрутитися у кадрову політику не знаходять підтримки серед управлінців охороною здоров’я. Цю проблему можна вирішити через законодавче утвердження інституції лікарського самоврядування, у якій всю відповідальність за стан справ щодо конкретних медичних спеціальностей – від підготовки кадрів, їх використання до відповідальності за результати роботи, — передбачено делегувати саме вузькофаховим медичним об’єднанням. При цьому буде необхідно навести лад в самих лікарських вузькофахових товариствах (асоціаціях), усунувши існуючий серед очільників конфлікт інтересів. В першу чергу слід буде припинити практику керівництва цих об’єднань з одночасним очолюванням науково-дослідних установ, прямо підпорядкованих АМН, НАН чи МОЗ України, та виконанням функцій Головних спеціалістів МОЗ України, що дозволить усунути можливість безпосереднього впливу чи тиску на громадські організації з боку апарату адміністративного управління галуззю.

Одним із яскравих прикладів такого тиску є намагання очільників АМН України кулуарно (не публічно) вплинути на керівників підпорядкованих їм інститутів, які за сумісництвом очолюють вузькофахові лікарські асоціації (товариства), на керівництво МОЗ України і навіть на керівництво Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, задля блокування реальних реформ в галузі перешкодити, під виглядом невдоволеної громадськості, прийняттю адаптованих до європейського законодавства передових законопроектів. Такий „підкилимний” стиль вирішення потрібних питань практикувався АМН України, вищим керівництвом галузі охорони здоров’я ще з радянських часів та продовжує активно функціонувати й зараз, відкидаючи на маргінес існування як саму галузь, так і практично усіх медиків. Це зайвий раз доводить, що саме теперішня „медична еліта”, яка з року в рік вимагає тільки збільшення фінансування галузі задля подальшого розкрадання бюджетних коштів, є головним гальмом будь-яких перетворень у охороні здоров’я. Без децентралізації управління охороною здоров’я через зміну командно-адміністративної моделі управління на суспільно-адміністративну, без впровадження дієвого професійного лікарського самоврядування, очікувати покращень у соціально-економічному та правовому статусі медиків марно.

У 1998 році з ініціативи першого заступника начальника Головного Управління охорони здоров’я міста Києва утворена Українська Асоціація сприяння охороні здоров’я населення, яка об’єднала під виглядом громадськості адміністраторів охорони здоров’я але за 4 роки своєї діяльності себе так нічим і не проявила, перетворившись в УФОЗ.

У 2002 році тодішнім заступником державного секретаря Міністерства охорони здоров’я України, а згодом і заступником міністра охорони здоров’я і одночасно керівником згаданої вище Української Асоціації сприяння охороні здоров’я населення, при підтримці Адміністрації Президента України, утворена Українська федерація громадських організацій сприяння охороні здоров’я громадянського суспільства (УФОЗ), яка, намагаючись бути „дахом” для медичних комерційних структур, багатьох напівтіньових лікарняних кас і благодійних фондів, до сьогодні так і не заслужила авторитету серед медиків, по суті повністю ігноруючи їх інтереси. Необхідно відзначити також намагання керівництва цієї організації створити у березні 2005 року Всеукраїнську Асоціацію організаторів охорони здоров’я (головних лікарів) України, якій під виглядом „справжньої громадськості” планувалося передати від МОЗ України деякі регуляторні функції, притаманні європейським самоврядним лікарським організаціям. В підсумку цією організацією утворено (без юридичної реєстрації!!!) „Всеукраїнське об’єднання організацій роботодавців галузі охорони здоров’я попри відсутність у нашій державі самих роботодавців у цій галузі. Викликає принаймні величезний подив та безліч запитань до юридичних та правоохоронних органів, як в правовій державі може існувати протягом двох років, проводити заходи, надсилати запити та вимоги до органів влади, підписувати документи юридично неіснуюча організація.

Начальником Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення (ГУОЗ та МЗ) Київської міської державної адміністрації в липні 2004 року створена, а в листопаді 2004 року зареєстрована громадська організація Асоціація лікарів м. Києва, яка розпочала свою діяльність, з невідомих причин, аж через півтора року, восени 2005?го, перед черговими виборами. До Правління Асоціації увійшло 25 керівників лікувально-профілактичних закладів м. Києва безпосередньо підпорядкованих ГУОЗ. Задекларувавши на своїй першій прес-конференції, що метою Асоціації є участь у правовому регулюванні взаємовідносин у трикутнику суспільство-лікарі-влада. Заявлено, що найбільше її хвилює питання про підвищення зарплатні лікарям, тому що ганебно та стидобно для суспільства постійно обговорювати питання підвищення заробітної плати медикам – це національний сором. Серед іншого, однією з функцій об’єднання має бути атестація лікарів – Асоціація задекларувала бажання визначати ступінь кваліфікації і моральності лікарів самостійно, без втручання управління охорони здоров’я і міністерства. Пояснюючи входження до керівництва Асоціації 90% головних лікарів, її керівництво вказало, що „медики сьогодні несамостійний і надзвичайно заляканий народ”, так і не пояснивши причини несамостійності медиків, а також того, ким вони залякані та хто чинить на лікарів постійний адміністративний тиск. До сьогодні жодне із задекларованих бажань і питань, на жаль, Асоціація так і не змогла розв’язати.

Надзвичайно яскраво охарактеризував реальний стан правових стосунків між звичайними лікарями та їх керівниками один із останніх міністрів охорони здоров’я України, назвавши головних лікарів феодалами. „Такий феодал захотів – прийняв на роботу, побажав – звільнив або зробив так, що працівник втратить перспективу службового просування й сам утече.” Щодо головних супротивників медичних реформ він надзвичайно вірно зауважив, що це так звана медична еліта, управлінці системи та деякі головні лікарі. Бояться змін ті, хто не зможе працювати в тіні у нових економічних умовах.

Створені 2005 року Всеукраїнські громадські організаціїУкраїнська Медична Рада” та її близнюк „Українська Медична Асамблея” задекларували, що основною метою їх діяльності є задоволення, захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів своїх членів, сприяння формуванню загальнодержавного реєстру професійно практикуючих лікарів, інтеграції системи медичної допомоги України зі стандартами Євросоюзу, підтриманню високих професійних стандартів медичної допомоги, а також об’єднанню фахівців у цій сфері. Реальна діяльність цих організацій одразу звелася до завуальованої комерційної діяльності з видачі сертифікатів.

Через адміністративно-командну модель управління в охороні здоров’я практично відсутній будь-який вплив на вирішення проблем галузі інших громадських інституцій. Незважаючи на формальне створення Національної ради охорони здоров’я при Президентові України, Громадської Ради при МОЗ України, Вищої медичної ради при МОЗ України, наглядово-дорадчих рад при деяких місцевих органах і закладах охорони здоров’я, фактично відсутні механізми реалізації прийнятих ними рішень як і реальна зацікавленість керівників та управлінців галузі у делегуванні повноважень цим громадським інституціям.

Про зацікавленість лікарів та суспільства питаннями щодо необхідності розв’язання існуючих проблем із захистом прав медиків свідчить і поява в Інтернет-просторі України веб-порталів подібної тематики. Так портал http://www.likar.org.ua/, що існує близько 2 років, декларує забезпечення інформаційної взаємодопомоги для лікарів різних спеціальностей і студентів-медиків, а також забезпечення пацієнтів якісною інформацією про хвороби.

Портал http://www.experts.in.ua/ намагається створити Всеукраїнську експертну мережу із знаних в Україні експертів, в тому числі і в галузі охорони здоров’я та права, які могли б впливати на прийняття рішень високопосадовцями. Але публікацій на ньому щодо конкретних пропозицій з забезпечення механізмів захисту прав та інтересів медичних працівників практично немає.

На порталі http://www.vrach.in.ua/ , який декларує себе як „Всеукраїнський проект з захисту прав лікарів” і створений „для того щоб пролити світло на проблему захисту прав лікарів, за допомогою історичного, економічного і юридичного аналізів”, можна віднайти доволі кваліфіковані консультації щодо захисту прав медиків експертами міжнародної юридичної компанії „LEX Україна”, актуальні статті та обговорення, які ведуться на форумах порталу.

Серед ініціатив медиків щодо свого захисту необхідно відзначити так звану „Львівську декларацію”, намагання створення Благодійного фонду „Соціального захисту медичних працівників та пацієнтів” та Всеукраїнського громадського об’єднання „Лікарі України”. Згадані ініціативи реалізувати так і не вдалося. З одного боку, через надзвичайну пасивність переважної більшості медичних працівників, про що свідчить мізерна відвідуваність вищевказаних порталів та форумів (учасників форумів за два роки їх існування можна перелічити буквально на пальцях). З іншого боку, існуюче законодавство у вигляді Законів України „Про об’єднання громадян” та „Про благодійництво та благодійні організації” не дає можливості та не визначає механізмів реалізації прийнятих такими організаціями рішень. Незважаючи на те, що статті 36 та 38 Конституції України, ряд законів та підзаконних актів, прийнятих у розвиток цих статей, прямо передбачають суттєві права громадських організацій та їх участь в управлінні державними справами, в реальному житті вони продовжують залишатися суто декларативними, у них так і не закладені механізми реалізації вказаних у Конституції прав.

Наведене вище свідчить як про відсутність можливості будь-якого впливу з боку громадських медичних організацій на існуючу модель управління галуззю охорони здоров’я, так і про намагання керівництва охороною здоров’я використати громадські організації для прихованої комерційної діяльності та повну неефективність діяльності громадських організацій, створених адміністративним шляхом. Все це формує серед медичної спільноти зневіру у можливість впливати на владу за допомогою об’єднання у громадські організації, їх спроможність захистити права і інтереси медичних працівників, відсуває на далеку перспективу побудову в Україні громадянського суспільства.

Аналізуючи судові рішення та оприлюднені матеріали, не вдалося віднайти випадків, стосовно медичних працівників, реалізації положень статей 55 та 56 Конституції України, в яких окреслено ряд суттєвих прав громадян щодо судового захисту і відшкодування завданої шкоди. Серед українських лікарів, та і медиків загалом, поки не розповсюджена практика захисту своєї професійної репутації, гідності та прав у судах.

Статті 101, 102, 116, 119 та 121 Конституції України вказують на контроль, гаранта, заходи, забезпечення та нагляд за дотриманням прав і свобод громадян. Але факти реальної реалізації прав і свобод з боку вказаних у перелічених статтях осіб та державних органів у їх офіційних звітах, рішеннях та публікаціях щодо медичних працівників невідомі.

На сайті Верховної Ради України серед міжнародних документів можна віднайти всього 74 перекладені резолюції Всесвітньої організації охорони здоров’я та Всесвітньої Медичної Асамблеї, в третині з яких містяться окремі положення про захист прав та інтересів медичних працівників, але сьогодні вони навіть не враховуються при розробці МОЗ України нових законопроектів та підзаконних актів. Виключенням з цього можна назвати хіба що розроблений ініціативною групою Всеукраїнського лікарського товариства законопроект „Про лікарське самоврядування”, який прийнято до розгляду Верховною Радою України, структура та ідеологія якого якраз і спирається на провідний світовий та європейський досвід.

Згаданим законопроектом врегульовується питання про прийняття та дотримання положень „Етичного кодексу українського лікаря” та „Правил належної медичної практики”, нереалізованість яких у сучасній українській медицині значно звужує моральну, етичну та правову захищеність як медичних працівників, так і пацієнтів. Самоврядна професійна лікарська організація змогла би взяти на себе левову частку врегулювання непорозумінь та конфліктів між пацієнтами та лікарями. Прийняття законопроекту „Про лікарське самоврядування” як закону зможе закласти початок реального захисту прав медиків в першу чергу через зміну існуючої адміністративно-командної моделі на суспільно-адміністративну модель управління галуззю охорони здоров’я.

Література:

1. Банчук М.В. На перехрестях доль / Мистецтво лікування, 2006, .№4
2. Вінгловська О. До захисту прав пацієнтів та лікарів зроблено перший крок / Ваше Здоров’я, 2004, № 13
3. Гревцова Р.Ю. Українське законодавство права лікарів захищає ще менше, аніж права пацієнтів / Ваше Здоров’я, 2005, № 45
4. Гревцова Р.Ю. Медики і юристи об’єднуються, аби розвивати в Україні медичне право / Ваше Здоров’я, 2006, №42
5. Гревцова Р.Ю. Проблеми законодавства у сфері охорони здоров’я: спроба ідентифікації / Рукопис, 2006
6. Гревцова Р.Ю. Правові питання надання медичної допомоги пацієнтам (Короткий практичний посібник для лікарів). Юридичні рекомендації з підтримки системи стандартизації надання медичної допомоги населенню. / Заг. ред. Г. Росс, Л. Штейнхаус / NICARE – К., 2006
7. Дешко Л. Про галузеву належність медичного права України / Право України, 2006, №1
8. Закорчемний О. На шляху до приватної практики / Українська Медична Газета, 2006, №2
9. Карпук В., Мусій О. Чи потрібне нам лікарське самоврядування? / Голос України, 2006, №227
10. Коваленко В.М., Криштопа Б.П., Корнацький В.М. Проблема здоров’я та оптимізації медичної допомоги населенню України – К.: 2002
11. Либа А.М. Ставлення лікарів м. Львова до умов роботи. Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра менеджменту організацій (охорони здоров’я) – К.: Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Школа охорони здоров’я, 2006
12. Ливак П.Е. Правовые, финансово-економические и социальные проблемы здравоохранения Украины и возможные пути их решения / Новости медицины и фармации, 2006, №3
13. Любінець О.В., Сенюта І.Я. Медичний кодекс як основа в реформуванні охорони здоров’я України / Український медичний часопис, 2006, № 3
14. Меленевська О. Ми сила – тільки коли ми разом / Здоров’я киян, 2005, №8
15. .Морозов А.М., Степаненко А.В., Кучеренко С.В. Професійна відповідальність лікаря (досвід зарубіжних країн) / Український нейрохірургічний журнал, 2004, №4
16. Морозов А., Степаненко А., Чернецька Л. Правові аспекти та захист професійної відповідальності лікаря / Ліки України, 2004, №6
17. Мусій О. Лікарському самоврядуванню в Україні бути? Так! / Ваше Здоров’я, 2005, №32
18. Мусій О. Лікарське самоврядування в Україні: доцільність і перспективи / ХІ Конґрес Світової Федерації Українських Лікарських Товариств, 28?30 серпня 2006 р., Полтава – Полтава-Київ-Чікаґо: СФУЛТ, 2006
19. Основні шляхи подальшого розвитку системи охорони здоров’я в Україні. Спільний звіт / Під загальною редакцією В.М. Леха та В.М Рудого – К.: видавництво Раєвського, 2005
20. Пиріг Л. Соціоетика та біоетика – сучасні реалії в Україні / Ваше Здоров’я, 2006, №30
21. Пиріг Л. Тернистий шлях реформування системи охорони здоров’я в Україні / Ваше Здоров’я, 2006, №44, №45, №46, №48
22. Політика і стратегія Української держави в галузі охорони здоров’я // Матеріали. науково-практичної конференції 20?21 травня, 1999 р., Одеса – Одеса: Одеський державний медичний університет, 1999
23. Поліщук М.Є. Час діяти, час повертати борги / Ваше Здоров’я, 2006, №25
24. Права человека и профессиональная ответственность врача в документах международных организаций – К.: Сфера, 1999
25. Проект Закону України „Про лікарське самоврядування” / Ваше Здоров’я, 2006, №18
26 .Радиш Я.Ф. Державне управління охороною здоров’я в Україні: генезис, проблеми та шляхи реформування. Монографія – К.: Українська Академія державного управління при Президентові України, 2001
27 .Рудень В.В. Порятувати здоров’я нації спроможна лише вища медична освіта України, або думки вголос вченого-організатора від охорони здоров’я про негаразди в медичному забезпеченні та окреслення шляхів його порятунку / Новости медицины и фармации, 2006, №1?2
28. Рудий В.М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров’я в Україні – К.: Сфера, 2005
29. Северин Г.К. Так в чем же здесь вина врача? / Medicus Amicus, 2006, №4
30. Сенюта І.Я. Психіатрія – зона високого ризику порушення прав людини / Львівська газета 03.03.2006 р.
31. Скрипник О. Медикам відступати нікуди, за ними – культура / Дзеркало тижня, 2006, №14
32. Степаненко А.В., Кучеренко С.В. Професійна відповідальність лікаря-стоматолога в сучасних умовах / Вісник стоматології, 2004, №4
33. Українські Медичні Вісті, том 6, число 1?2 (64?65), січень-червень 2005 / Тези доповідей VIII з’їзду Всеукраїнського лікарського товариства
34. Управління охороною здоров’я / Матеріали науково-практичної Інтернет-конференції з міжнародною участю, 29 січня — 14 березня 2003 року – Львів: Львівський державний медичний університет імені Данила Галицького, 2003
35. Фінансово-економічні засади реформування охорони здоров’я України: нові законодавчі ініціативи / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27 лютого 2004 р., Київ – К.: Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, 2004
36. Хмельницкий С.И. Чей фатальный рецепт? / Новости медицины и фармации, 2006, №1?2
37. Щорічна доповідь про стан здоров’я населення України та санітарно-епідеміологічну ситуацію. 2005 рік – К.: Аврора-принт, 2006

Нормативно-правові акти:

1. Господарський кодекс України № 436?IV від 16 січня 2003 року
2. Кодекс законів про працю України №322?VIII від 10 грудня 1971 року
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення №8073?X від 07 грудня 1984 року
4. Конституція України від 28 червня 1996 року №254к/96?ВР
5. Кримінальний кодекс України № 2341?III від 05 квітня 2001 року
6. Цивільний кодекс України №435?IV від 16 січня 2003 року
7. Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” № 2801?XII від 19 листопада 1992 року
8. Закон України „Про колективні договори і угоди” №3356?XII від 01 липня 1993 року
9. Закон України „Про охорону праці” №2694?XII від 14 жовтня 1992 року
10. Закон України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” №796?XII від 28 лютого 1991 року
11. Закон України „Про відпустки” №504/96?ВР від 15 листопада 1996 року
12 .Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” №755?IV від 15 травня 2003 року
13 .Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” №1775?III від 01 червня 2000 року
14. Закон України „Про захист населення від інфекційних хвороб” № 1645?ІІІ від 06 квітня 2000 р.
15. Закон України „Про психіатричну допомогу” № 1489?ІІІ від 22 лютого 2000 р.
16. Закон України „Про захист прав споживачів” №1023?XII від 12 травня 1991 року
17. Закон України „Про стандартизацію” №2408?III від 17 травня 2001 року
18. Закон України „Про об’єднання громадян” №2460?XII від 16 червня 1992 року19. Закон України „Про благодійництво та благодійні організації” № 531/97?ВР від 16 вересня 1997 року
20. Постанова КМУ „Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій” №245 від 03 квітня 1993 року
21. Постанова КМУ „Про затвердження переліку органів ліцензування” №1698 від 14 листопада 2000 року
22. Постанова КМУ „Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” №1755 від 29 листопада 2000 року
23. Постанова КМУ „Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” №756 від 04 липня 2001 року

Олег МУСІЙ,
Голова Громадської Ради при Міністерстві охорони здоров’я України,
Віце-президент Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ),
Голова Київського Лікарського Товариства