Тернистий шлях лікаря-поета з українського Поділля Михайла Качалуби До 100-ліття з дня народження
27.01.2009

Тернистий шлях лікаря-поета з українського Поділля
Михайла Качалуби
До 100-ліття з дня народження

Автори:
Микола Мушинка
Михайло Бобинець
Олександер Кішко

Мабуть в жодній професії матеріальне з духовним не переплітається так тісно, як в професії лікаря. Лікар, лікуючи тілесні недуги, більше ніж хто інший бачить людські страждання, але й велику силу духа, здібну подолати ці страждання. Тому серед лікарів різних народів є чимало поетів, які після важкого робочого дня в тиші своїх кабінетів сідають за стіл і кладуть на папір свої думки, навіяні „вищою силою”. З українських лікарів-поетів згадаймо хоча би Степана Руданського (1833-1873), Юрія Липу (1900-1944), Нарциза Лукіановича (1907-1985), Романа Осінчука (1902-1991), Софію Парфанович-Волчук (1898-1968) та багато інших 1.

Якщо медицина лікує тіло, то поезія лікує душу. У лікаря-поета ці дві дименсії гармонійно переплітаються. В українських лікарів, які змушені були покинути рідний край і жити в еміграції, до цих двох дименсій долучається ще третя – туга за батьківщиною та вболівання за її долю.

прикладом такого лікаря-поета, закоханого в рідний край, є Михайло Качалуба, від народження якого минає сто років. На еміграції він жив від студентських років до самої смерті. Працював у медичних установах кількох країн ні на хвилину не забуваючи про рідний край. На еміграції видав дев’ять збірок віршів і чотири томи спогадів. В його віршах кожне слово адресоване рідній Батьківщині. Батьківщині, яка не хотіла його знати тільки тому, що він ні в чужині не зрікся рідного слова, що мати учила, коли його малесеньким на руках носила, що він не терпів чужоземного панування в рідному краї. Тому то і став він в очах ,,властьімущих” зрадником, запроданцем і найбільшим ворогом народу. А він писав, писав не дивлячись ні на що, не знаючи ні втоми, ні відпочинку. Навіть в свої 80 роках, коли в його старече серце закрадалися нотки песимізму, він поклав на папір такі рядки:

Пишу, пишу аж мліють руки,
а в мозку від думок кишить,
в душі дзвенять і тони, звуки,
серце каже: – Ну, пиши!
Але зневіра шкірить зуби
й гадюкою таки сичить:
– Кому ти пишеш? Качалубо!
Не бачиш, що усе лежить,
що написав ти кров’ю, потом,
часто сльозами полокав,
Лежить сиріткою під плотом,
ніхто й не гляне, щоб ти знав! 2

Та це була лише хвильова зневіра, яка надходить на кожну людину, тим більше людину насильно відірвану від рідного коріння. У своєму, мабуть останньому вірші, написаному з приводу смерті його друга Юрія Гривняка, М. Качалуба висловився і про свою літературну спадщину:

Усе, що Ти лишив мій Друже,
знайдесь у чесних раз руках.
І хтось пізнає і затужить
думки твої пустить на шлях…
Прийми від Бога нагороду,
бо від людей ти не дістав
Хоч Україні і народу
Ти все життя своє віддав.

українського лікаря-поета Михайла Качалуби в Україні до сьогоднішнього дня залишається майже невідомим, незважаючи на те, що після смерті поета на його вузькій батьківщині – Тернопільщині появилася книжечка його вибраних поезій з передмовою, яка стала основою і даного нарису.4 Невідомим він залишається в Закарпатті і Пряшівщині не дивлячись на те, що його життєва доля була тісно пов’язана з цими регіонами. Правда, в Пряшеві він в середині 60 років 20 століття на сторінках місцевої української преси опублікував кілька віршів та публіцистичних статей і навіть видав невеличку збірку дитячих віршів під назвою „Польові дзвіночки”. Та після еміграції на захід в 1968 році його ім’я і там упало в забуття.

Михайло Качалуба народився 7 листопада 1908 року в Романовому Селі Збаразького повіту на Тернопільщині в селянській сім’ї Олекси і Ганни Качалубів (з роду Лопух). Родину батька – найстаршу сестру Марину і брата Степана москалі вивезли в Сибір, а потім приділили їм місце проживання в Казахстані. На Україну повернулись лише в 1956 році, але чоловік Марини помер в Казахстані.

Михайло був у родині третім. Молодші від нього були сестра Катерина і брат Федір, який був активним членом ОУН, а в 1946 році втік через Словаччину в Америку де і помер.

>Молоде подружжя Качалубів – Олекса і Ганна бачили в синові перш за все помічника в господарстві. Із-за матеріальної скрути не давали хлопчика навіть до початкової школи. Але малюк ріс і все більше дивував батьків своїми розумовими здібностями, тягою до письма, книжки. Тому батьки рішили найняти йому приватного вчителя, який протягом року підготував неграмотного хлопчика одразу до другого класу Тернопільської української гімназії. В школі Михайло перевершив своїх однокласників і вже в шкільні роки почав складати вірші і друкуватись на сторінках галицької студентської преси.

Отримавши атестат зрілості в 1929 році, Михайло не вагався у виборі професії, бо він ще маленьким мріяв стати лікарем. Він подав заяви на всі медичні факультети Польщі і на всі заяви отримав однакову відповідь: ,,Ні”. Українців в тодішній Польщі у вищі учбові заклади не брали. Польща в той час боялась виховувати інтелігенцію і так свідомо налаштованих українців тодішнього краю.

Допомогла одна львівська газета, в якій Качалуба прочитав статтю про студентську громаду в Женеві. Автор запрошував своїх земляків поступати на навчання у швейцарські вузи. Незнання французької мови не відрадило Михайла від подання заяви на навчання на медичний факультет Женевського університету. Отримавши позитивну відповідь, він за пару місяців вивчив французьку мову настільки, щоб можна було нею спілкуватись і почав успішно вчитись в університеті. Згодом стає активним в студентському русі. Його статті про студентське життя у Швейцарії час від часу появлялися і в галицькій пресі.

В університеті Михайло закохався до своєї співкурсниці із стоматологічного відділу – швейцарки Луїси Гайм і в 1935 році вони одружилися. Луїса (в родині звали її Люсею) стала вірною супутницею його життя, подарувавши йому трьох дочок і сина. Після закінчення університету Михайлові запропонували роботу в женевській університетській клініці. Дні і ночі він проводив у клініці над роботою ,,Практична вартість біологічної реакції при вагітності” , за яку одержав звання доктора медицини. Перед Качалубою – молодим лікарем – відкривалася успішна кар’єра в одній з найвизначніших клінік Європи. Свої наукові статті він у той час друкував у західноєвропейських фахових журналах, але й на батьківщині, зокрема в журналі ,,Лікарський вісник”

Та доля молодого українця була затоптана Мюнхенською угодою у вересні 1938 р. Напередодні війни уряд Швейцарії видав постанову, згідно з якою всі чужинці повинні були покинути країну. Не дивлячись на те, що дружина була швейцаркою, вийшовши заміж за чужинця, вона втратила швейцарське громадянство і вимушена була разом з Михайлом покидати свій рідний край. В листопаді 1938 року лікаря Михайла Качалубу разом з дружиною Луісею та двома малими дітьми видворили із Швейцарії. Настало питання куди йти. Повертатись в Галичину, яка була під владою Польщі, це означало йти самому в тюрму.

В цей час Закарпаття одержало давно очікувану автономію і Михайло разом з сім’єю їде до Хуста. Уряд Карпатської України в 1939 році послав М. Качалубу у Великий Березний, де він організував окружну лікарню. Але недовга була тут праця. На Закарпаття кинулись угорські війська і в березні 1939 році сім’я Качалубів перебирається до Братислави. Михайло працює в Українській торговельній академії, яку булотуди переведено з Мукачева. За свою роботу лікар отримував тільки харчі.

В жовтні 1939 року йому вдалось отримати місце лікаря в Дольному Кубіні, але й тут не дають йому уряди спокійно працювати. Лікар вимушений був нострифікувати швейцарський лікарський диплом і лише після того отримав словацьке громадянство. Його дружині Луйзі Міністерство охорони здоров’я Словаччини не дозволило нострифікувати диплом.

В 1943 році в Словаччині піднімається партизанська боротьба і гори навколо Кубіна стали епіцентром Словацького національного повстання. М. Качалуба, ризикуючи життям, допомагав партизанам.

Після визволення Словаччини навесні 1945 року М. Качалуба не став героєм війни за лікарську допомогу, а першою жертвою горезвісного СМЕРШу. Його арештували як ,,українського націоналіста”. На щастя, місцевим органам, які добре знали діяльність М.Качалуби, вдалося вирвати свого улюбленого лікаря із радянської в’язниці і Качалуба продовжував працювати лікарем в Дольному Кубіні. Він був глибоко віруючою людиною, регулярно ходив на богослуженя, був у близьких відношеннях з багатьма священиками і єпископом Войташаком, якого в 1952 році у виконструйованому процесі було засуджено на 24 роки ув’язнення.

початку 50-х років органи державної безпеки (радянської і чехословацької) знову згадали про Качалубу. Розпочались виклики, допити, стеження і накінець 30 грудня 1953 року –арешт і засудження на п’ять років тюрми, нібито за шпигунство на користь Швейцарії, зв’язка з УПА, релігійну агітацію тощо. М. Качалуба подав апеляцію у Найвищий суд, а з в’язниці таємно передав листа у посольство Швейцарії та одному з командирів радянських партизанів, якому він у війні спас життя. Дружина не мала ні дня ні ночі, оббиваючи пороги найвищих повновладців. Врешті-решт Найвищий суд у Празі знизив йому кару на половину. Та і з цієї кари частина підлягала амністії. Але12 місяців тюремних знущань і психічного терору на все життя дали свій відбиток. Арешт батька потягнув за собою і зміни в долі чотирьох його дітей. Старші повинні були залишити навчання у вузах, а молодшим дали відчути, що вони є дітьми ,,ворога народу”.

міг М.Качалуба після звільнення із в’язниці дістати роботу в своїй професії. Ніхто не звертав увагу на те, що він має диплом лікаря женевського і братиславського університетів. Щоб ще більше пригнітити його, йому запропонували роботу санітара в лікарні. І тільки після втручання президента держави йому було дозволено працювати лікарем. Та словацькі комуністично-шовіністичі прихвости і тут знайшли зачіпку. Щоб він зміг працювати там, де йому було запропоновано – повинен був скласти іспит за спеціальністю туберкульозних захворювань. Тут вороги надіялись, що цей бар’єр лікар не переступить, але Качалуба на екзамені проявив найкращі знання серед тих, що мали в той час екзамен. А це були молоді лікарі, які тільки що вийшли з студентських лавок.

Отримавши місце лікаря-фтізіатра в Дольному Кубіні, лікар працював з любов’ю до хворих і самопожертвою. І знов за роботу, його знання неабияк виростає його авторитет. Органи безпеки в цьому містечку пукали від злості, ні на хвилину не спускаючи з нього очей.

Від українського середовища Михайло був повністю ізольований. Але в 1962 році йому вдалося переїхати в Кошиці – в такий же туберкульозний диспансер. І тут він активно залучився до роботи в українській громаді. На сторінках кошицької ,,Піонерської правди” він публікує перші свої дитячі вірші, пише виховні статті. З його допомогою в Кошицях відкривається філія Культурного союзу українських трудящих та Український клуб. Він стає активним членом хору Левка Довговича „Карпати”.

Та його серце рвалось в рідний край, який він не бачив понад три десятки років. В 1963 році він разом із сином Михайлом відвідав своє рідне село на Тернопільщині та столицю України Київ. Свою поїздку лікар-поет пізніше прекрасно описав у спогадах ,,Моя Одісея,” та в ряді літературних творів.

В Кошицях спілкування з українською громадою пробудило приспаний талант поета. В1966 році появилася на світ його перша поетична збірка ,,Польові дзвіночки”. Це були вірші, де й не пахло трафаретом. Вірші де замість таких трафаретних штампів, як Партія, Ленін, щастя, мир, соціалізм, звучали милі рідні всім слова: мама, тато, братик, пташка, зайчик, квітка. Що не вірш, то розмова з малеччю. Тому то і став він частим гостем в дитячих колективах. Малі дітки напам’ять декламували його віршики. Популярність М.Качалуби серед українського населення зростала з кожним днем, а це не подобалось партійним і державним органам, які крім іншого, були великими шовіністами. Їм не подобалось, що українського лікаря-поета почали перекладати на словацьку мову і декламувати його вірші в словацьких дитячих закладах.

Хоч над словацькими повновладцями і висів меч СРСР, але вони в тихості гнули свою лініюі поволі відновлювали фашистицький клич „Na Slovensku – po slovensky” (В Словаччині по-словацьки). І тому то в 1977 році Качалубі знов нагадали „старі гріхи” і почали обмежувати публікації його віршів і статей. Але його серце не знало спокою і він друкувався під псевдонімами та криптонімами. Крім того, науковий дух не дав лікарю спокою і він підготував і надрукував ряд науково-популярних, просвітницьких статей на тему „Туберкульоз і здоров’я”. Його статті на лікарські теми друкували в медичних часописах Словаччини.

Влітку 1968 р. він вибрався власною машиною у свою другу подорож на рідну Тернопільщину, на цей раз з дружиною-швейцаркою і дітьми. Було це якраз в ті дні, коли радянські війська готувалися до нападу на Чехословаччину і були зосереджені поздовж чехословацько-радянського кордону. Від солдатів він чув нібито Прагу вже зайняли німці і мов політична ситуація вимагає негайної радянської допомоги. Це насторожило його і він після одноденного візиту у сестри в рідному селі, повернувся у Кошиці, де був свідком віроломного нападу Радянських військ на Чехословаччину 21 серпня 1968 року.

Побачивши що твориться, 28 серпня він склав у машину необхідні речі і разом з дружиною Люсею, сином Михайлом, дочкою Мар’яною та зятем Янком вирушив у ,,туристичну подорож” на Захід. Наймолодша дочка в той час вчилася у Канаді, старша із своєю сім’єю відпочивала біля Чорного моря у Болгарії. Після короткого перебування у збірному таборі у Відні Качалубам було надано швейцарську візу , і 3 вересня 1968 року, після тридцятьох років, Михайло знов опинився на батьківщині своєї дружини.

Тут вже в похилому віці і не в найкращому стані здоров’я розпочався новий етап його життя. Допомога від рідних Лесі була незначною. Батьків вже не було в живих, а два брати (один в Женеві, другий в Кодані) допомагали як могли. Та пані Люся була дома і хоч час від часу могла порозмовляти з ними, розпитати як вони жили без неї. Тут були могили їх батьків, рідних і близьких. Та найріднішими і тут для неї стала її рідна сім’я: милий і коханий чоловік, прекрасні дітки.

Вже наприкінці 1968 року М. Качалуба в м. Клерене відкрив приватну лікарську амбулянцію, в якій працював до відходу на пенсію 1986 р., спочатку сам, а потім із своїм сином Михайлом, який закінчив той самий м ичний факультет у Женеві, в якому колись вчилися його батьки. Дружина Михайла Леся вже на медичну дорогу не стала.

М.Качалуба нав’язав співпрацю з багатьма українськими журналами й газетами в діаспорі, публікуючи на їх сторінках вірші й публіцистичні статті. Співпрацював з торонтським ,,Новим шляхом”, детройськими ,,Дзвонами”, паризьким ,,Українським словом”, нью-йорським ,,Патріархатом” та мюнхенським ,,Християнським голосом”. Публікував і в чужомовних професіональних лікарських журналах. В душі поета і лікаря ці дві сили злились воєдино, що і відбивається в його творчості:

Ось, я лікую увесь день,
А ввечері – папір, машинка.–
І стук та стук, і дзень та дзень,
Пишу я без упину.
Ну, що ж не можу я за це,
Що я родився на Поділлю,
Де сонце щедрим відерцем
Багатство сипало та зілля,
Де вітер трави колисав
І колисав теж мою душу.
Запліднював, в краски вбирав
Мою барвисту ношу.

В 1988 році він брав участь у Другому світовому конгресі українських лікарів у Відні. Там його за довгорічну роботу на полі лікарської освіти було нагороджено ,,Почесною грамотою”.

В 1971 році у Парижі вийшла друга збірка віршів М. Качалуби під назвою ,,Бульварами серця,” а наступного року третя – ,,Вільним крилом”. В них переважали вірші на патріотичні мотиви. В Парижі видано і дальші три його поетичні збірки: ,,Наш талант” (1975), ,,Тріпотіння крилят” – вірші для дітей (1978) та ,,Відлуння моєї душі,” (1980). В Аргентині видають поеми ,,Одна з доріг,” (Буенос-Айрес,1984) та ,,Помпеї” (Прудентополіс,1986).У видавництві Юліана Середяка в Буенос-Айрес видано і дев’яту книжку М.Качалуби ,,На струнах серця” (1988). Найбільшу увагу заслуговують чотири книжки М.Качалуби які вийшли з друку у видавництві Ю.Середняка в Буенос-Айрес та у видавництві оо.Василіанів у Прудентополісі ,,З моєї Одіссеї”. Кожна нова збірка це – ніби щоденник душі лікаря. Лікарська тематика в них на передньому плані:

Лікую інших, усміхаюсь,
даю потіху, даю лік;
а в мене біль аж серце крає
й думки морозить, ріже шпік.
Не сміє лікар бути хворим,
він сміє вмерти, як вояк.
Ніхто не зробить вже докору,
Мовляв – загинув неборак.

В поетичних збірках М. Качалуби громадська тематика перегукується з особистою інтимною. Читач має змогу слідкувати за ростом дітей поета, але й відчути велику його любов і повагу до дружини – чужинки, яка, засвоївши українську мову, стала вірною супутницею його життя. Їй М. Качалуба присвятив найбільше віршів і навіть цілу збірку „Відлуння душі моєї”. Два останні томи його спогадів „Моя Одісея” повністю присвячені лікарській тематиці. Вони так і називаються: „Лікарські спомини з Карпатської України й Словаччини” (частина ІІІ, 1983), „Лікарські спогади зі Словаччини” (частина ІV, 1987). Це – не лише автобіографія поета, але й важливе джерело для вивчення внеску українських лікарів Галичини в розвиток медицини в даних регіонах.

Де б не жив Качалуба, все що гнобило українське слово, українську душу відображав у віршах. Будучи глибоко релігійною людиною, у вірші ,,Пряшівським греко-католицьким Владикам” (1992 ) він дорікає відступлення від національних традицій своїх попередників Ґойдича і Гопки та словакізацію населення посередництвом словакізації церковного обряду :

Подумайте. Преосвященні,
що правнуки про Вас напишуть.,
А то напишуть поіменно,
про Ваші чини дальші й ближчі.,

Через усі його збірки червоною ниткою проходять любов поета до України, вболівання за її гірку долю і віра в її світле майбутнє. В 1971 р. він писав:

Ні, не зламать тебе нікому,
моя ти Україно! –,
Нам Богом дана земле!,
Бо ти –,
твердіша сталі,
сильніша грому.
І твої діти перейдуть
оту пустиню грізну
і вільною знов станеш ти
моя вітчизно!

Не довелось вірному сину України приїхати в Україну коли вона набиралася сили державності, коли відроджувалася її незалежність. На початку квітня 1993 року він почув біль у серці. Біль у серці він переносив ціле своє життя та тепер він був іншим… Син повіз його в лікарню у м. Льозанна. 6 квітня 1993 року він там висповідався і прийняв св. Тайни, а наступного дня під час лікарського обстеження віддав душу Богові.

Нехай йому буде легкою чужа земля, яка дала хлопцеві з Поділля професійну освіту, чудову дружину, а на старість прихилила до себе.

7 листопада 2008 року лікарю-поету було б 100 років. Нехай ця стаття в органі СФУЛТу „Лікарський вісник” буде даниною пам’яті про нашого давнього друга, соратника-лікаря, члена СФУЛТу.